Проклята краса Винниченка

Про цю виставу дізнався випадково – від друзів у Фейсбуці. Правда, смішна ціна прем'єри в 25 гривень дещо збентежила. Втім, участь в постановці виключно молодіжного складу франківців пояснювала і ціну, і малу сцену для прем'єри.

Проте, драма Володимира Винниченка «Дорогу красі» у фойє Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка пройшла з аншлагом. Прем'єрі передував концерт класичної музики театрального оркестру, тут же роздавалися програмки з деяким шармом Мельпомени – перев'язані у вигляді середньовічних сувоїв і... безкоштовно.

Це все прелюдія – справжнє чаклунство відбулось на підмостках. Вперше за роки театрального життя ми з дружиною не змогли виділити кращу гру когось з акторів. Кожен з молодих талантів був на своєму місці, передаючи атмосферу ще незайманого більшовиками устрою дворянського життя.

Вистава в постановці талановитої свіжоспеченої випускниці КНУКіМ, режисерки Катерини Чепури ллється на одному диханні. Затверджуючи цей молодіжний шедевр, корифей української сцени, художній керівник театру Богдан Ступка не помилився.



Лише після перегляду випадково узнав, що спектакль номінований на Київську Пектораль. Даремно організатори про це скромно умовчали у програмці.

Психологічна п'єса розіграна довкола егоцентричної фігури Інни, сучасною мовою – жінки-вамп. Такій, що йде до поставленої мети – «загальнолюдської краси», буквально по трупах. Авантюра ради краси – видання світлого поетичного твору, у результаті накрила демонічною пеленою всіх учасників трагедії.

Актриса Олена Фесуненко блискуче розкрила філософію своєї героїні Інни. Як і Віра Мазур наділила свою Марту всіма фібрами жіночих емоцій.

 
Фото з сайту http://www.svidomo.org/

Чоловіча половина акторського складу на початку спектаклю була нібито стисла сценарієм для прояву своїх талантів. Але кожен з акторів – Дмитро Чернов, Олег Терновий, Володимир Абазопуло (молод.) «запалювали» своїх героїв в потрібний час і в потрібному місці.

Подвійність філософії драми ставить героїв та глядача перед нерозв'язною дилемою: або витратити кредит на лікування безнадійно психічно хворого Михайла, або використати привласнені гроші для публікації світлих творів Остапа. Тобто, творіння книги про прекрасне повинне статися за рахунок життя слабкої людини, що відкинута суспільством. Хоча саме ця спільнота й збирала гроші на лікування блаженного. Свого роду фашистська ідеологія.

Саме таку ж філософію фашизму нав’язує нашому суспільству сьогодні влада. Скажімо, у розмовах про «прекрасне» майбутнє тягар ерзац-реформ проходиться, немов каток по наших спинах...

З міркувань практицизму героїня має рацію – не можна погубити прекрасне творіння поета. Але, якщо ця краса доходить до людей, вбиваючи хвору людину, то вона сама перетворюється на потворність. І саме цей психологічний гордіїв вузол призначено розрубати розумовому виродкові, який на перевірку виявився втіленням чистої душі і помислів.

Мабуть, виділити одного з молодих служителів підмостків все ж таки доведеться. Дмитру Рибалевському вдалося створити неповторну подобу українського Квазімода – своєю грою актор в буквальному розумінні змусив залу плакати.



Багато глядачів покидали виставу із сльозами. Відійти швидко від чар Мельпомени не могли і ми з дружиною – не дозволяв спазм у горлі. Лише метушня вечірнього Хрещатику поступово повертала нас до повсякденного життя.

До речі, п'єсу українського політика Володимира Винниченка «Дорогу красі» з моменту її написання вперше екранізували лише через сто років, а сьогодні ще й поставила молода режисерка. Це і зрозуміло – українські підмостки за роки московської окупації більше видавали «на гора» класиків інших націй.